Українські аграрні компанії, зокрема великі зернові холдинги, дедалі частіше згадуються як гравці європейського масштабу. Потужність і масштаби таких підприємств дійсно вражають — вони не лише формують значну частину експортного потенціалу країни, але й починають задавати ритм на глобальному ринку.
Президент Української плодоовочевої асоціації Тарас Баштанник підкреслює, що у порівнянні з Європою, українські агрохолдинги мають гігантські розміри:
«Правильно бояться — розчавимо. А нічого не зробиш із цим — це об’єктивні речі».
На його думку, ЄС просто не звик до таких масштабів. За його словами, в Дніпропетровській області є поле на 800 гектарів, що обробляється прямокутником, а загалом фермер володіє 15 тисячами гектарів. Великогабаритна техніка, великі площі — це все дозволяє досягати дуже низької собівартості продукції.
«А інший має 20 гектарів — яка там собівартість?», — зазначив експерт.
Сьогодні вже не українці їдуть вчитися до Європи, як це було 10–15 років тому, а європейці приїздять переймати досвід в Україну, стверджує Баштанник. За його словами, іноземні фахівці дедалі більше зацікавлені в українських технологіях вирощування зерна на великомасштабних площах.
Однак навіть найуспішніші холдинги не можуть усунути соціальні проблеми в українських селах.
Як зауважує Баштанник, «Холдинг у селі створює 3 сторожі й 2 тракториста. А фермер — більше робочих місць. Він живе на місці. Він ефективніший для села».
Тобто великі агрокомпанії не мають значного впливу на відновлення сільської інфраструктури або підтримку громад, на відміну від дрібних виробників, які проживають поруч із своїм господарством і безпосередньо беруть участь у житті громади.
До того ж, не варто забувати і про різницю в податковій поведінці різних форм агробізнесу.
«У холдингів немає вибору — все біле, офіційний експорт, біла зарплата. Дрібні фермери — тіньовий ринок», — додає він.
Це ставить малі фермерські господарства в особливе становище: вони одночасно є локальними рушіями зайнятості, але й значно частіше працюють поза межами формального ринку.
Окрема увага — ягідному сектору. На думку Баштанника, саме ця галузь здатна змінити соціальну картину сільських територій.
«20 гектарів лохини — це вже 100 робочих місць. Холдинг такого не створить ніколи», — переконаний він.
Справді, плодово-ягідний бізнес є трудомістким і потребує значної кількості сезонних працівників. Великі компанії вже почали формувати цілі кластери, що спеціалізуються на вирощуванні ягід, і це може стати каталізатором відновлення сільських регіонів.
Не менш важливо й те, як аграрний сектор реагує на міжнародні політичні події. Баштанник навів приклад блокування українського кордону польськими фермерами у 2023 році. Він підкреслив, що цей конфлікт мав більше політичне, ніж економічне підґрунтя:
«99,9% зерна з України їхало не в Польщу, а транзитом у Гданськ. Але польські фермери цього не розуміли».
При цьому він зазначив, що Україна не обмежується європейськими ринками. Серед стратегічних напрямків експорту — Китай, країни Азії та Північної Африки. Це зумовлює більшу гнучкість аграрного експорту і дозволяє знижувати ризики, пов’язані з політичними суперечностями в ЄС.
Наприкінці своєї промови Баштанник зауважив, що хоча великі холдинги й мають вагому присутність на ринку, вони все ж не контролюють більшість земельних ресурсів.
«За статистикою два роки тому холдинги мали 25–30% від загальної площі користування землею. Решта — дрібні фермери», — наголосив він.
Для порівняння, у країнах ЄС дрібні фермери обробляють до 99% сільськогосподарських угідь.
Отже, сучасний український агросектор — це складна система, у якій співіснують великі холдинги, що забезпечують ефективність і глобальну присутність, та малі фермери, які є основою соціальної стійкості сільських громад. І хоча агрохолдинги мають величезну вагу на міжнародному рівні, майбутнє українського села, схоже, більше пов’язане з розвитком малого і середнього бізнесу.
