Український ринок груш найближчими роками навряд чи зможе повністю забезпечуватися продукцією вітчизняного виробництва. Навіть попри поступове збільшення площ промислових насаджень, країна залишатиметься нетто-імпортером цієї культури. Однією з головних перешкод є не лише недостатні обсяги виробництва, а й складнощі з тривалим зберіганням плодів.
За оцінкою президента Української плодоовочевої асоціації Тараса Баштанника, для розвитку галузі потрібен комплексний підхід, який охоплюватиме всі етапи виробництва — від вибору сортів і технології вирощування до післязбиральної доробки та зберігання врожаю.
Чому власного врожаю поки недостатньо
У 2026 році врожайність груш в Україні перевищила минулорічний показник. Проте сприятливі результати за врожайністю не змогли повністю компенсувати негативний вплив погодних умов.
Весняні заморозки та літня посуха призвели до значних втрат у садівництві. В окремих регіонах недобір груш сягав 40% від запланованого врожаю.
Додатковим обмеженням залишається вік нових насаджень. В Україні закладають сучасні промислові грушеві сади, однак більшість із них поки перебуває на початковому етапі розвитку.
Основна частина нових насаджень має вік від 2 до 4 років.
Молоді дерева ще не забезпечують значних обсягів товарної продукції.
Помітного збільшення пропозиції української груші завдяки цим садам найближчим часом очікувати не варто.
Отже, розширення площ під культурою поки не означає швидкого нарощування виробництва. Для виходу на повноцінні промислові обсяги потрібен час, а тим часом потреби внутрішнього ринку продовжують задовольнятися завдяки імпорту.
Коли Україна найбільше залежить від імпортних груш
Однією з характерних особливостей цього ринку є виражена сезонність зовнішніх поставок. Після збирання врожаю українські виробники можуть відправляти окремі партії продукції на експорт. Проте така можливість обмежена термінами зберігання та здатністю підтримувати товарну якість плодів.
Найбільша потреба в імпортній продукції виникає після завершення новорічних свят. Основний період закупівель припадає на:
січень, коли запаси вітчизняної груші поступово скорочуються;
лютий, коли залежність від зовнішніх постачальників залишається значною;
весняні місяці, коли пропозиція українських плодів на внутрішньому ринку обмежена.
Саме в цей період нестача продукції зі сховищ посилює роль імпорту. Тому навіть збільшення врожаю в сезон збирання не гарантує, що українська груша зможе конкурувати з іноземною продукцією протягом усього року.
Що потрібно українським садівникам для розвитку галузі
Попри нинішню залежність від імпорту, вирощування груш може стати перспективним напрямом для українських господарств. Значна присутність закордонної продукції на внутрішньому ринку свідчить про можливості для розвитку власного виробництва.
Водночас для успішного імпортозаміщення недостатньо просто закласти нові сади. Потрібно сформувати технологічний ланцюг, який дозволить отримувати якісні плоди та зберігати їх до періоду найбільшого попиту.
Серед основних завдань для виробників:
Правильний вибір сортів. Сортимент має відповідати ринковому попиту та технологічним можливостям господарства.
Сучасні технології вирощування. Важливо забезпечувати стабільну врожайність і якість плодів.
Післязбиральна доробка. Підготовка продукції після збирання має допомагати зберігати її товарні характеристики.
Розвиток потужностей для зберігання. Це дозволить реалізовувати українську грушу не лише одразу після збирання, а й у зимовий та весняний періоди.
Тарас Баштанник оцінює грушу як перспективну нішеву культуру, яка потребує особливо ретельного технологічного супроводу на всіх етапах виробництва.
Таким чином, українське садівництво має потенціал для поступового збільшення пропозиції груш на внутрішньому ринку. Однак молоді насадження ще не здатні забезпечити необхідні обсяги, а без належної інфраструктури зберігання навіть більший урожай не вирішить проблему сезонного дефіциту. Тому в найближчі роки Україна, ймовірно, продовжить закуповувати значні обсяги груш за кордоном.













