Аграрна галузь України є не лише одним із ключових джерел надходжень до державного бюджету, а й важливою складовою вектору євроінтеграції. Вона вже давно вийшла за межі внутрішнього попиту та формує понад половину загального українського експорту до країн ЄС — майже €15 мільярдів щорічно. Однак саме агросектор і викликає найбільше побоювань у європейських сусідів, що наочно проявилося у масштабних протестах фермерів у Польщі, Франції та Німеччині. В основі обурення — занепокоєння щодо конкуренції з боку дешевшої української продукції.
Паралельно сам Євросоюз стикається з необхідністю трансформації власної аграрної політики. Бюджет Єдиної сільськогосподарської політики (CAP) скорочується з €387 мільярдів до €300 мільярдів, при цьому вимоги до екологічної відповідності зростають. Скорочення дотацій і посилення екологічного контролю створюють додаткові навантаження на європейських виробників, які з настороженістю сприймають перспективу повномасштабної конкуренції з українськими аграріями.
З іншого боку, для України участь у європейському ринку — не панацея. Частина культур, які традиційно вирощуються на українських землях, не мають достатнього попиту серед споживачів ЄС. Тому надзвичайно важливо продовжувати розвивати торгівлю з ринками Азії та Африки, які досі залишаються ключовими напрямками збуту для низки агрокультур. Утім, ця присутність потребує зовнішньої підтримки — логістичної, політичної й інституційної — і саме ЄС може стати стратегічним партнером у збереженні доступу до цих ринків.
У нещодавно оновленій Угоді про поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі (DCFTA) з'явилися ознаки того, що Європа готова враховувати українські інтереси. Там передбачено так звані «флангові заходи», які мають підтримати наших експортерів у складній архітектурі глобальних ланцюгів постачання. Але поки що бракує конкретики щодо механізмів реалізації цих намірів.
Післявоєнна трансформація українського сільського господарства об'єктивно вимагає гнучкості в регулюванні та здатності адаптуватися до двох реальностей одночасно: підвищених екологічних стандартів, які диктує ЄС, і потреб відновлення позицій на зовнішніх ринках. Якщо держава не зможе забезпечити собі адаптивність до обох напрямів — ризики стагнації агросектору лише посиляться.
Щоб уникнути перетворення з перспективного гравця на об’єкт постійних суперечок, Україна має напрацювати стратегічний підхід до участі у формуванні нової архітектури глобальної продовольчої безпеки. Лише спільні ініціативи з ЄС, які включають не лише доступ до субсидій, але й узгоджену позицію щодо експортних квот, перехід до «зеленого» агровиробництва та інвестиції в органічні технології, можуть забезпечити стійке зростання.
Крім того, вкрай важливо ініціювати виключення або пом’якшення деяких вимог європейської аграрної політики, зокрема частини регуляцій CAP, які можуть виявитися надмірними для країни, що лише оговтується від воєнних руйнувань. Такий підхід дозволить українському агросектору не лише вистояти, але й зміцнити свої позиції як рівноправного учасника європейського та глобального ринку.
Україна вже не просто постачальник сировини. Вона поступово стає важливим чинником стабільності на продовольчій карті світу. І цей потенціал варто перетворити на довгострокову перевагу — через партнерство, а не конкуренцію з ЄС.
